Богдан Марчук завжди думав, що світ створений для нього одного.
Тому, сідаючи у свій чорний «ауді» біля офісу на вулиці Городоцькій, він навіть не глянув у бік дружини.
Поруч вмостилася Соломія — молода секретарка з ідеальною зачіскою і червоною «шкодою», яку вона паркувала криво й де хотіла.
— Їдемо у Яремче, — кинув він дружині в телефон. — Переговори з постачальниками. Три дні, не більше.
Оксана стояла тоді на кухні і дивилась, як гасне екран після дзвінка.
На плиті підгорали млинці для свекрухи — пані Галина любила їх із рум’яною скоринкою, але м’якими всередині.
Оксана відсунула пательню на холодну конфорку і підійшла до відчиненого вікна.
Там на старій липі сиділи горобці, і гілки гойдав вітер.
Десь на сьомому поверсі сусіднього будинку гавкав пес — той самий сердитий шпіц, якого вона чула щоранку.
Оксана зняла фартух, вимкнула газ і сіла за стіл.
Більше того вечора вона йому не телефонувала.
Бо знала: у Яремче з Соломією їдуть не через постачальників.
Про це знав весь офіс — від водія до головного бухгалтера.
Всі, крім пані Галини.
А через два дні пані Галині стало зле.
Оксана сама викликала швидку.
Сама тримала свекруху за руку, поки та хапала ротом повітря — пальці в пані Галини були холодні, із слідами муки, бо вдень вони пекли пироги з вишнями.
Сама їхала в машині швидкої, дивлячись, як за вікном миготять вулиці Івано-Франківська.
Вулиця Незалежності, площа Ринок — усе пролітало повз, наче чуже кіно.
Вона дзвонила Богдану двадцять п’ять разів.
Двадцять п’ять.
На двадцять шостий відповів автоінформатор: «Абонент недоступний».
Пані Галина померла о третій ночі. Інфаркт.
Лікар вийшов у коридор, стягнув шапочку і сказав:
— Ми зробили все, що могли.
Оксана тоді стояла біля апарата з кавою, тримаючи в руці пластиковий стаканчик.
Вона так і не випила ні ковтка — тримала його, доки кава не вихолола.
Поховання вона організувала сама.
Домовилась у церкві на вулиці Галицькій, знайшла автобус, обрала місце на цвинтарі — пані Галина колись казала, що хоче лежати там, де видно старий клен.
Оксана пам’ятала кожне слово.
Батько Богдана, пан Орест, приїхав із Варшави за три години до похорону.
Він стояв біля гробу, сухий і прямий, мов тичка, і тільки раз запитав:
— А де Богдан?
Оксана не відповіла.
Вона дивилась, як священник читає молитву, і думала, що забула заплатити за проїзд у маршрутці — п’ятнадцять гривень, дрібниця, та саме ця думка крутилась у голові.
Коли Богдан вернувся додому, він був засмаглий і пахнув дорогим одеколоном.
У руці — шкіряна сумка з речами.
На порозі офісу його зустрів бухгалтер Тарас — блідий, з червоними очима.
— Пане Богдане… — Тарас затнувся, потім видихнув: — Ваша мама померла. Її вже поховали.
У Богдана застукало в скронях.
— Що?!
Тарас уже простягав конверт.
Там лежало свідоцтво про смерть, документи на розлучення і записка.
Почерк Оксани — рівний, без жодного завитка.
«Богдане, твоя мама знайшла спокій. Я зробила те, чого не зробив ти. Її прах я везу туди, куди вона просила — де тихо. Не шукай мене. Не тому, що бажаю зла. А тому, що досить. Оксана».
Він перечитав тричі. Потім ще раз.
Нижче лежала угода про розлучення — у графі «майнові претензії» стояло одне слово: «Відсутні».
Богдан опустився просто на підлогу в коридорі — ноги підвели.
Йому здалося, що повітря стало густим, як кисіль, і дихати важко.
Соломія щось говорила позаду, та він не чув жодного слова.
За півтори години зателефонував батько. Ця розмова добила Богдана остаточно.
Виявилось, пані Галина бачила фотографії.
Хтось із колег надіслав їй у месенджер знімки з гірськолижного курорту в Буковелі — Богдан і Соломія, обійнявшись, на тлі підйомника.
Жодних переговорів. Жодних постачальників.
— Вона дивилась на це фото майже годину, — сказав пан Орест глухо. — А потім викликали швидку. Твоя дружина була поруч. А ти — де був ти?
Богдан мовчав.
— Оксана подала на розлучення, — продовжив батько. — І я цілком її підтримую. Вважай це рішенням усієї родини.
Наступного тижня Богдан жив немов у тумані.
Адвокати, детективи, дзвінки знайомим — Оксана наче зникла.
Подруга розповіла, що вона зібрала речі за одну ніч і виїхала з міста.
Куди — невідомо.
Квартира на вулиці Шевченка стояла порожня.
Богдан зайшов туди сам і застиг.
Усе прибрано до блиску: ні пилинки, ні зайвої речі.
На кухонному столі — чашка з недопитим чаєм.
Поруч лежав старий фотоальбом, розгорнутий на сторінці, де вони з Оксаною стояли під аркою закоханих у парку.
Сім років тому.
Він узяв альбом — із нього випала записка. Усього два рядки:
«Ключі в консьєржа. Кота забрала».
Богдан опустився на диван.
Механічно перегортав сторінки — фото з їхньої першої поїздки в Карпати: Оксана в кумедній в’язаній шапці, він тримає її на руках біля водоспаду.
На іншій — пані Галина за святковим столом, піднімає бокал і сміється.
Він згадав, як Оксана три роки тому просила завести кота.
Він тоді відмахнувся: «Потім».
Тепер кіт — сірий мейн-кун на ім’я Мурчик — поїхав із нею.
Останній дзвінок був від Лесі — адвокатки Оксани.
Вона говорила спокійно, без жодної злості:
— Пане Марчук, усі питання розлучення тепер вирішуються через мене. Пані Оксана не бажає особистого контакту. Жодних претензій на майно вона не має.
— Я хочу її побачити, — видихнув Богдан. — Дайте хоча б адресу.
— Ні, — рівно відповіла Леся. — До речі, у заповіті вашої матері є уточнення. Спадкоємиця не ви. А Оксана.
У трубці настала тиша.
Богдан продовжував гортати альбом, навіть не помічаючи цього.
На останній сторінці лежав конверт, якого він раніше не бачив.
Усередині — лист від матері, датований двома тижнями раніше.
Почерк пані Галини — тремкий, старечий, але розбірливий:
«Сину, якщо ти це читаєш, мене вже немає. Я все знаю про тебе й Соломію. Не судитиму — то не моя справа. Але Оксана мені як рідна донька. Подумай про це. Мама».
Альбом закрився сам.
Богдан сидів нерухомо, дивився на темне вікно, де за дощовим склом розпливались вогні вечірнього міста.
Він намагався згадати, коли востаннє дзвонив матері просто так, без приводу.
А Оксана в той самий час сиділа в купе нічного потяга до Рахова.
Пані Галина колись розповідала їй про полонину, де вони з паном Орестом зустрічали світанок сорок п’ять років тому.
«Там так тихо, що чути, як росте трава», — казала свекруха.
Оксана везла її прах саме туди.
На столику стояв термос із чаєм, лежав квиток за триста сорок гривень, і спав Мурчик, згорнувшись калачиком на сусідньому сидінні.
За вікном пропливали карпатські схили — темні, мовчазні, у тумані.
Вона дивилась на них і думала: завтра на світанку буде на місці.
Деякі речі не можна купити ні за які гроші.